вторник, 14 июля 2009 г.

Коли трьох рядків замало

І все ж таки буває, коли трьох рядків замало. Коли не хочеться гратися натяками
і спонукати читача до співтворчості. Буває такий настрій, коли просто волієш винести назовні те, що зазвичай зберігається десь там в серці, і про що й сама до певного моменту не знаєш. Те, що буде далі, це - монолог. Але монолог із сподіванням, що хтось його почує. Адже "всі люди прагнуть одного й того самого, всі прагнуть, щоб їх почули".
(Потрібно додати, що все це - виключно "продукт" 1990-91 років).





***

Шпиль «Замка Ричарда»
Із Місяцем змагався:
Здійметься вище хто
У далечінь небесну.
А флюгер з башти
Просто в небо рвався,
Захоплено прийнявши
Виклик чесний.
Тут унизу спливають
Різні долі…
І я ввійду в свій вечір,
В свою ніч…
Туди ж не долина
Людський цей гомін:
Чекає башта Місяць
Віч-на-віч.
Вже гасне день,
Зіркам палати знову.
З гори узвіз
Задумливо стікає.
А ті собі не відають
Про втому:
Сріблястих красенів
Таємна гра триває.



Нічний поїзд

В притихлих вагонах,
На різних полицях,
Відпустку отримавши у суєти,
Дрімають, сумують -
Утома в обличчях –
Ніким не розгадані цілі світи.
Ще замкнені двері, де хтось їх чекає.
Ще темряву вікна впускають в купе…
Швидкий поїзд навпіл цю ніч розтинає.
І звідки, й куди він – не знаю про те.



Трав`яне горе і паморозь

Посивіла від горя трава:
«І навіщо я досі жива?
Чому кого так хочу кохати,
Я сама ж і повинна ховати?
Пишне листя росло наді мною,
Чарувалась його я красою.
А воно пожовтіло-змарніло,
На холодную землю злетіло.
Біля мене воно б хоч вмирало,
Та вітрами його кудись гнало.
І шукати те листя дарма,
Залишилась я в світі сама…»
Голосила трава, голосила.
Її осінь сльозами обмила,
Тихо піснею заколисала,
Сподіванням її окриляла.

А щоб бідній тепліше було,
Першим снігом траву замело.



***

Моє серце грає скерцо.
Силу над ним маю.
Що захочу – те забуду,
В нього не спитаю.

Скрипки – ой ці пустуни –
Тільки забажала,
Поспішили в жвавий танець,
Щоб не сумувала.

В тактах паузи і звуки
Справно час чергує.
Щоб ніхто не збився в серці,
Ревно я пильную.

Тільки скрипочка одна
Раптом зажурилась,
Невесела в неї нота
В струнах народилась.

Не почую я ту ноту,
Не дам нагадати!

… Серце ж владу над собою
Не дозволить мати.




Чаєчка

(Моїм бабусям,
які стали мамами
незадовго до війни)

Ой горе тій матері,
Матері-небозі,
Що привела в світ дитину,
Як біда в дорозі.

Навкруги он лихо бродить
(Де не зупинялось?).
Та це зовсім осміліло,
Вволю розгулялось.

Любе твоє як сміється
З сестрами-братами.
А біда та клята близько,
Вже не за горами.

Ой, навіщо, безталанна,
Людям віри йняла?
Од лихого світу далі б
Діток колисала.

А тепер терпіти мусиш
Нелюдськії муки.
Розриватиметься серце
В тебе від розпуки.

В інших вимірах і часі б
Крихіток сховала...
Діти ж горнуться до мами,
Щоби врятувала.

А їх, рідних, віднімають.
Крик несамовитий!
Світ пливе перед очима,
Болем оповитий.

Чайко-матінко, матусю,
Правда де блукає?
Ти народжуєш дитину.
А хтось забирає…



Туман і вечір

Зустрілись ті, що мають в собі тайну.
Для мене тайну.
А для них – це гра.
Туман і вечір – зустріч незвичайна.
У мандри вулицями вирушать пора.
Туман вечірній лагідністю вкриє,
Туманний вечір ласий до прикрас.
Ніхто нічого
З нами не подіє.
І буде місто нашим у той час.
Туман і вечір все грайливо змінять.
І я погоджуся прийняти гру.
Новому очі легковажно вірять.
І погляду просторо моєму.



На краю дощової калюжі

В глибині асфальту –
Мокрого, брудного –
Я побачу небо.
Там замкнеться коло.
З неба в інше небо
Краплям мандрувати.
Я – понад проваллям,
Страшно й заглядати.
Глибини злякаюсь
(Почуття непевні)…
У калюжах небо
В дощовому червні.




Из нового (пусть наполняется по мере сочинения):

***
Рубиновую душу в бокал из тонкого стекла
Я наливала для него, не зная меры.
Он душу пил мою - не из любви, и не со зла.
Из битого стекла даря барьеры.


Город

Бьёт метель в моё окошко.
Рядом дремлет тихо кошка.
Мир вокруг кружится белый:
Снег летит на землю спелый...



К Интернет-партии произведений разных

Ей имя - До Востребования.
Standby - режим ее существованья.
Живет она в Бюро потерянных вещей.
До отвращения свободная в реале,
Невольница компьютерных сетей
Ждет пытки чередою праздных дней:
Когда к реальной жизни
Аппетит враз возрастает,
Отодвигая виртуальный мир назад.
Тогда она с лихвой вкушает
Всю полноту ненужности своей,
На сайтах в одиночестве сияя.



Вообще-то Зимнее

Колдует колобродница колючая
Коллекции колец, колье коллекции.
Колокола колодою колотит,
Колебля колкостями колоритно.
Колёса колесницы... Колея... Колдобины:
Коленки колются, колпак колышется.
Колдунья-колобродница колючая
Колоссу колыбельную... поёт.


***
Под обстрел мы попали каштанов:
Объявила нам осень войну.
Градом пули летят винограда,
И мы замертво рухнем в листву.
Она, рыжая, ждет нас повсюду
На земле, что готова принять нас в себя.
Пусть мы осень осудим,
Она в плен не намерена брать.

Комментариев нет:

Отправить комментарий